Визначною подією минулого тижня в світі, безумовно, стала інавгурація нового президента США Дональда Трампа. Видовище це й дійсно було варто уваги мільйонів людей – і справа тут не тільки в особі самого американського феномена Трампа, а й в тому, що дивитися на країну, де поважають традиції та закони, дуже приємно. Амбіційний Трамп може комусь подобатись чи не подобатись, але давайте довіримо американцям самим вирішувати долю своєї країни. А нам краще повернутися у свою.
В день інавгурації Трампа чимало українських політиків хизувалися у соцмережах своєю присутністю на американському святі. Правда, селфі з Трампом нікому зробити не вдалося, а більше всіх зганьбився колишній губернатор Одещини Михайло Саакашвілі, який постійно розповідав про свої "теплі стосунки" з новим американським керманичем, і навіть дорікав журналістам, що ті не висвітлили його візит на церемонію, але пізніше з'ясувалося, що його не пустили навіть до Білого Дому! І він просто постояв на чималій відстані від місця проведення урочистих заходів!
У Америку "поперлися" як представники партії Порошенка, яка делегувала туди найбільше своїх людей, так і нардепи від "Опоблоку". Цікаво, що не так давно деякі з них поливали того Трампа помиями зі своїх сторінок у соцмережах, але, як тільки справа дійшла до інавгурації, свою думку діаметрально змінили.
Як повідомляли ЗМІ, присутність на американських урочистостях коштувала чимало. Наприклад, Молитовний сніданок з Трампом оцінювався в 150 тисяч доларів, а квиток на фуршет, де "гарантовано буде президент США" продавали за 15 тисяч доларів. Вартість участі в параді – 425-800 доларів -в залежності від місця в колоні, а на самій церемонії – від 449 до 1600 доларів.
Навіщо політикам такої бідної країни, як наша, витрачати такі кошти на участь у церемоніальних заходах впливової світової держави? І чи є нормальною ситуація, при якій керманичі просять у всього світу транши на підтримання економіки, а тим часом представники влади кидають гроші просто в повітря?! Адже ніякої користі країні від присутності на інавгурації Трампа нашої пані Білозір або нашого пана Ківалова нема. Президент США стовідсотково не відокремить їх від тисяч інших гостей і не запам’ятає їх пафосних облич, навіть якщо вони закидають фотографіями з церемонії весь Фейсбук! Справа тут лише в понтах. Як там у російського класика: "И я там был, мед с пивом пил, по усам текло, но в рот не попало". Побувати на інавгурації Трампа – це як придбати колекцію самоварів чи величезний золотий хрест, користі – нуль, але приємно. Ну а гроші… Їх же не вистачає! Тому терміново треба роздивлятися питання про підвищення заробітної плати нашим нардепам! Хіба їм похибить та тисяча доларів на костюм, аби "достойно представляти країну" на міжнародному рівні! Бідну країну. Країну, звідки масово у пошуках кращої долі виїжджають фахівці, бо не можуть прогодувати родину на підвищену нардепами мінімальну зарплату...
Як влучно одного разу написав один з користувачів Фейсбука: "До е-декларацій політики поділялися на наших та не наших, а тепер є лише дві категорії - вони та ми". Нардепи витрачають тисячі доларів, аби зачекинитися біля Білого Дому, а сотні українців, які потребують операцій, що не робляться в Україні або з діагнозами, які у нас не лікуються, не можуть виїхати через банальну відсутність коштів.
"І що депутати мусять віддати їм свої гроші?", - скаже хтось. Не мусять, але Конституція України гарантує кожному право на життя, і чому багатьох українців цього права позбавляють?
Є дуже багато прикладів, коли громадяни, які багато років працювали та сплачували податки, лишаються сам на сам зі своєю бідою, а в МОЗі лише розводять руками і кажуть, що нема коштів.
42-річна Валентина Бутенко з Кременчука вже багато років бореться за своє право отримати точний діагноз. Лікарі поставили їй липовий, аби жінка змогла отримати групу інвалідності. Українські лікарі не можуть визначити, яка в неї хвороба, а значить, і не можуть допомогти. А коштів на діагностику за кордоном в Україні не передбачено.
Ще одна історія про Ольгу Бутенко з Луганщини. Тут вже мова не йде про поїздку за кордон. Жінці з онкологічним захворюванням не можуть просто дати життєво необхідні ліки, тільки через те, що на Луганщині нема онковідділення, і всі препарати відправляють до Харкова, а там родині Ольги у ліках відмовили.
І нарешті про наш біль, що досі не вщухає. Кілька місяців тому від лейкозу помер 32-річний Ярослав Радченко. У нього був шанс зробити операцію з трансплантації кісткового мозку у Туреччині, клініка пішла назустріч – зробили розстрочку платежу. Треба було лише 30 тисяч доларів – два фуршети з Трампом- і Ярослав вже б міг їхати у лікарню… Жінка Ярослава зверталася до МОЗу з проханням допомогти фінансово, адже в Україні не роблять трансплантацій від неродинних донорів. Коштів не дали, а за кілька днів Ярослава не стало, родина не встигла зібрати кошти…
А ось і статистика. Зі сторінки в.о. міністра охорони здоров'я пані Супрун. В Україні щороку 160 тисяч нових діагнозів та 80 тисяч смертей від онкозахворювань. Річний приріст захворюваності на рак становить 1,5-2%. В Америці з 1991 по 2012 рік рівень смертності від раку знизився на 23% – це більш ніж 1,7 мільйона врятованих життів за цей період. А як фінансуються в США медичні заклади, які кошти вкладають в дослідження та обладнання? А скільки у нас?
То чи є совість у наших нардепів платити за американськими розцінками за присутність на чужому святі? Святі, до якого вони не мають жодного відношення?
Вікторія Кримчук
