wrapper

Среда, 02 ноября 2016 00:19

«Впроваджувати щось нове – це завжди ризикувати і викликати вогонь на себе», - Наталка Зотова, журналіст, волонтер, соцпрацівник

Оцените материал
(2 голосов)

 

Наталка Зотова, яка живе в закарпатському місті Мукачево, - людина, якій ніколи не було байдуже. Ким би вона не була – журналістом, волонтером чи керівником місцевого управління соцзахисту. Кореспондентка «1+1» в буремному 2014-му році, проводивши на фронт свого чоловіка,разом з однодумцями створила волонтерську організацію, яка, що називається, витягла на своїх плечах 128-му бригаду. Пізніше на місцевих виборах Наталку обирають депутатом міської ради, а незабаром вона очолює управління соцзахисту.

Про журналістику, війну, волонтерську справу, а також про те, чи може простий чиновник на місці щось змінити в системі Наталка Зотова розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «Україні Небайдужій».

-  Наталко, до війни ти була відома перед усім як журналіст. Кореспондент «1+1» на Закарпатті. Один з найвідоміших та яскравих журналіст регіону. Як ти прийшла в журналістику, з чого все почалося?

- Починалося все з тяжких 90-х, двох маленьких дітей у нашій родині та тотального безробіття. Ми лише переселилися в Мукачево. Не було ані роботи, ані рідні, ані знайомих, ані друзів. Я стала на біржу, але й це не допомогло. Це зараз держава виплачує на дітей гроші, і в критичній ситуації  бодай якась копійчина на той же хліб паде до сімейного бюджету. А тоді й поняття такого не було. Все залежало винятково від батьків.

Тому, коли прочитала оголошення, що місцевий телеканал оголосив конкурс на посаду редактора, пішла без вагань. Адже в мене філологічна освіта, і тоді я ще не знала, що редактор на телебаченні не редагує тексти, а сам їх пише. Коли пройшла конкурс і мене відправили на зйомки, було вже пізно відмовлятися: не люблю підводити людей, і дійсно дуже потрібен був стабільний заробіток. На диво, працювалося легко. У мене були неймовірні вчителі: наш директор, уже покійний, Георгій Горонді, головний редактор Роберт Опаленик, який тепер очолює «ТСН-тиждень», редактор Лариса Федина, яка також працює  на «1+1», режисер Іван Баранов, відомий художник. Це люди, які започаткували телебачення в провінційному містечку і за лічені місяці вийшли на всеукраїнський та міжнародний рівень.

На той час ми готували сюжети не лише для свого телеканалу, а й майже для всіх наших центральних та деяких угорських і словацьких. Ця потужна школа практичних навиків й дозволила відтак 15 років відпрацювати незмінним власкором ТСН на Закарпатті. Основи журналістики і основи відеомонтажу, а всі свої сюжети я монтувала самостійно,  – саме звідти. А «плюси» відшліфували їх міжнародними стандартами й вимогами. У нас було багато тренінгів та навчань, з нами ділилися досвідом найвідоміші світові журналісти, лауреати Пультцерівської премії, військові кореспонденти, ведучі брендових телеканалів. За все це безмежно дякую своєму рідному телеканалу 1+1 і вважаю його найкращим!

- Майдан, війна все змінили. Журналісти також стали перш за все громадянами, які брали активну участь в тих подіях. Що ти відчувала під час Майдану і що, власне, відбувалося тоді на Закарпатті? Чи були якісь там прояви «сепаратизму» чи навпаки люди вірили в краще? Адже відомо що Закарпаття відрізняється від Галичини дуже сильно…

- Закарпатці трохи розрізнені і більше сімейні люди. Тобто, спочатку те, що болить мене, а вже потім - що там у сусіда. Галичани більш згуртовані у плані вирішення спільних проблем. Але Майдан все ж стер цю різницю. Хай не в перших рядах, але наші люди також повстали. Спроби розхитати ситуацію були, але вони не приживалися і вчасно присікалися. І журналісти дійсно стали згустком тієї енергії, яка протистояла режиму. Ми були в епіцентрі всіх революційних подій на Закарпатті, а також двічі виїжджали працювати на столичний Майдан.

Настав той час, коли слова зцілювали і легко могли вбивати. Почуття відповідальності просто зашкалювало, кожне слово виважувалося. Під час прямих ефірів, коли ти, після нічних чергувань на барикадах, стоїш перед мільйонною аудиторією не просто з мікрофоном, а в справжньому бронежилеті, дуже важко було вгамувати емоції й приборкати страх. Звісно, допомагала віра і бажання жити у вільній країні.

Зустріч чоловіка та батька

- Я знаю, що війна торкнулася і твоєї родини. Твій чоловік пішов воювати. А ти заснувала волонтерський рух вдома. 128-ма бригаду в 2014-му і далі тягнули ви. Розкажи, як все було? З чого все почалося? Як ви дійшли від шкарпеток до теплові зору? І як реагували люди на вашу діяльність?

- На «1+1» ми працювали з чоловіком разом. Він був оператором. Але його основна професія - військовий інженер. То ж коли почалася війна, я й без слів знала, що мою родину вона не омине.

Про ті сто днів розлуки, я досі не можу спокійно говорити. Уявіть собі, коли твоя рідна людина сідає у потяг, посміхається тобі й махає рукою, а ти, стоячи на пероні, гарячково затримуєш у своїй пам’яті кожну рису його обличчя, кожну інтонацію його голосу, його рухи, його погляд, бо знаєш, що він може не повернутися, не заговорити, не обійняти. Від безсилля просто йшла земля з-під ніг.

Але жертовність на той час була такою масовою, що це дозволило не збожеволіти. Допомагало відволікатися від тяжких думок і волонтерство. Ним я почала займатися задовго до того, як прийшла повістка чоловікові. «Втягнула» мене моя колега журналіст Галина Ярцева. Навесні 2014 року вона робила сюжет про маму прикордонника, яка збирала в одному з ужгородських магазинів продукти харчування для бойових побратимів свого сина. Перейнялася і вирішила допомогти. Спочатку до такої благодійної акції вона підтягнула журналістів, відтак почали долучатися інші відомі люди. А згодом, завдяки зусиллям параолімпійського чемпіона Дениса Соболя, який працював у мережі супермаркетів, ми змогли започаткувати такі благодійні акції в Мукачеві та інших районах Закарпаття.

Добровольців «просити» продукти було мало. Здебільшого, чергували з Денисом самі, помагали наші рідні та друзі. В райцентри також їздили, поки ідею не перехопили місцеві активісти. Влітку якось більше було замовлень від бійців саме на продукти харчування.

Коли трохи похолодало, став потрібен одяг, дощовики, гумові чоботи, дрова, буржуйки, ліки, тощо. Але згодом, коли почалися серйозні сутички з ворогом, стало зрозуміло, що шкарпетки – це добре, але краще щось суттєвіше, щось те, що допоможе надійніше тримати оборону і давати відсіч нападнику. Такі речі набагато дорожчі, і їх, як шкарпетки, не купиш так легко. Тому й сконцентрували свою увагу на тепловізорах, приладах нічного бачення, прицілах, бронижилетах, касках, джипах. Допомагали навіть у ремонті САУшки. Щоб зібрати кошти проводили ярмарки, брали участь у концертних заходах, благодійних виставках.

Мукачівське крило волонтерського руху «Підтримки закарпатських військових» було одним з найпотужніших. Я вдячна долі за те, що звела мене тоді з людьми, з якими ми й досі разом: Людмила Бандурчак, Росана Туровцій, Олександр Лендєл, а також бійці 128-ї, прикордонних загонів Мукачева та Чопа, спецпризначенці і добровольці. Коли переглядаю на ФБ свої фотоальбоми-звіти тих часів – досі мороз торкається душі. Люди настільки згуртувалися, що просто не вкладається в голові, що такі великі суми можна було збирати за такий короткий час. Окрема й безмежна подяка благодійникам, які мовчки і без зайвого галасу робили суттєві внески в добрі справи й допомагали бійцям на передовій.

Волонтери: Наталка Зотова, Людмила Бандурчак та майбутній мер міста Мукачева Андрій Балога

- А як ти вирішили піти в політику? Чому пішла в депутати місцевої ради?

- З початком війни, я вже точно знала, що не буду більше працювати в журналістиці. Професійне вигорання просто гнітило і приносило біль. Особливо відчутним це стало під час зйомок похорону перших убитих на війні військовослужбовців. Після того сюжету я майже тиждень не могла спати. Мені було нестерпно боляче. З того часу я більше не могла залишатися відстороненою під час роботи. А об’єктивність – це основа журналістики. Раніше, мені вдавалося бути «холодною» під час зйомок кривавих ДТП, убивств, розбійних нападів, трагічних випадків, резонансних кримінальних справ. Але війну я не змогла «приборкати». Коли написала заяву на звільнення, то планувала рік пожити «для себе». Накопичилося дуже багато особистих справ, якими я завжди жертвувала. Певні заощадження й суттєві виплати по безробіттю легко би дозволили нам не переживати за хліб насущний. Та й, власне, я завжди могла поновити контракт  з«Deutsche Welle», власкором якої також була понад 15 років.

Депутатство я розцінювала, як спосіб й далі приносити користь і не зовсім випасти з соціуму.

- З журналіста, та волонтера – в чиновники. Та ще в які! Ти очолила управління соцзахисту міста Мукачева. Робота важка і не вдячна. Субсидії, переселенці, воїни АТО, соцвиплати і інші болючі та важкі питання. Чому зголосилася на цю посаду?

- А от пропозиція очолити УПСЗН м. Мукачева мене таки шокувала. Я не була готова ні морально, ні фізично. Утім, часу на роздуми не було. Вирішальною стала фраза людини, яку я дуже поважаю: «Як говорити й радити, що робити – то всі, а як взятися й працювати – то хто? У владу не йду, бо то болото? І що збудуємо з таким підходом?».

Мені чомусь стало соромно за те, що я також радила раніше владі, як би слід зробити те, чи щось інше. Активно критикувала якісь дії та рішення. А тут – випадок: іди й роби сама! І зразу почалися вагання й охопив страх. Я дуже добре розуміла, яке управління мені доведеться очолити і який обсяг роботи виконувати.

Я розуміла, що стану мішенню, бо буду ламати систему, бо наживатиму собі ворогів. Я усвідомлювала, що в колективі майже сімдесят людей і це далеко не група ТСН з двох осіб.

Пам’ятаю свої перші дні на посаді. Проблеми, яких я очікувала і які прогнозувала, щодня множилися в рази: засилля паперового документообігу, безглузді розпорядження і вказівки «зверху», катастрофічний стан з матеріальним забезпеченням роботи колективу, відсутність сучасної техніки і програмного забезпечення, незлагоджена робота відділів, невпорядкований архів, занедбані приміщення. І все це на фоні субсидійного валу, проблем учасників АТО та переселенців.

Однозначно, без підтримки команди, з якою йшла на вибори, я би не впоралася. Усі питання соціальної сфери, з якими я зверталася до керівництва міста, вирішувалися. Нам йшли назустріч і депутати, затверджуючи реорганізацію УПСЗН, голосуючи за бюджет і за нові наші програми.

- Під час твого перебування на цьому посту ти почала робити такі нестандартні теми. Наприклад, вирішила перевірити як використовують деякі родини, кошти, що платять на дітей, особисто розбиратися з аферистами, які просять гроші на лікування… Як на все це новаторство реагувало місто?

- Журналіст в мені досі живе. Я знову відновила в собі отой навик «залишатися спостерігачем» і сприймати проблему загалом, а не уривками і на емоціях. Я так і не стала зашкарублим чиновником, до якого звикло наше суспільство. Мені було дуже неприємно, коли я підходила до жебраків з пропозицією допомогти, а вони обзивалися і навідріз відмовлялися від допомоги. Особливо дратували люди, які використовували для жебракування дітей і збирали кошти начебто на їхнє лікування. Здавалося б, що вони повинні хапатися за можливість поїхати в лікарню, отримати безкоштовну допомогу, а натомість – плювалися, кляли на чому світ стоїть і тікали.

У нас з початку року діє унікальна для України програма «Додаткового соціально-медичного захисту мукачівців». Ми матеріально допомагаємо людям у випадку онкологічних захворювань, складних хірургічних втручань, ендопротезування, стентування, тощо. За півроку на цю програму з міського бюджету пішло майже сім мільйонів гривень. Найбільша сума, яку місто виплатило – сімсот тисяч гривень на пересадку печінки юнакові, чиїм донором стала його матуся.

Тому, коли я бачила шахраїв, які маніпулюють людьми заради власної вигоди, то не могли залишатися осторонь. Наші публікації із застереженнями в соціальних мережах, сюжети на телебаченні дуже скоро принесли відчутні результати: мукачівці згуртувалися і шахраїв на вулицях нашого міста суттєво поменшало. Наші поліцейські навіть випрацювали алгоритм дій, що і як повинні роботи патрульні, якщо зауважать таких осіб і як діяти громадянам у таких випадках. Ним ми також поділилися у соціальних мережах. Колеги з Ужгорода навіть жартували, що всі мукачівські шахраї переселилися тепер до них.

Щодо контролю за виплатами, то ми створили відділ соціальних інспекторів і вдвічі збільшили штат. Тепер у нас вісім соцінспекторів. Два наших автомобілі працює винятково на потреби цього відділу. Я не користуюся службовим транспортом. Соцінспекторам він більше потрібен, адже вони завжди на рейдах. Наступного року ми плануємо закупити для них велосипеди.

Рейд інспекторів

- Відомо, що в Мукачеві є велике ромське поселення. Також відомо, що дуже великі кошти спрямовуються на соцвиплати саме їм – бо багато там родин багатодітні і всі матері-одиначки за документами. І ходять чутки, що ті кошти до дітей не надходять, і навіть до жінок, а осідають в кишенях так званих «баронів». Чи можна з цим щось зробити, і не заробити собі імідж «ксенофоба»?

- Майже три мільйона гривень державної допомоги щомісяця перераховуємо на рахунки отримувачів соцдопомог з ромського поселення. Але ситуація критична: роми не навчені розпоряджатися грошима, через безграмотність їх легко ввести в оману й видурити картки. Цим і користаються нечисті на руку особи. Я часто бачу, як жінок підвозять автобусом чи машиною до управління, і в супроводі однієї грамотної людини вони йдуть поновлювати допомоги. Ці особи представляються громадськими активістами, членами вуличних комітетів, родичами, тощо. Я не маю права їх підозрювати у злих намірах. Але жінки часто зізнаються, що платять їм за такі послуги чималі гроші.

Загалом, у мене склалися непогані стосунки з простими ромами. Жінки у них дійсно дуже безправні. І тут уже одних соцвиплат замало. У нас на обліку перебуває майже півсотні неповнолітніх дівчаток, яким ми платимо кошти на утримання їхніх малолітніх дітей. Жодного кримінального провадження за насильство чи розбещення нема. Дівчатка вагітніють у 12-14 років. Школу кидають, освіти не мають. Наступну вагітність їм так вдало розраховують «сценаристи», що це дозволяє роками бути матір’ю -одиначкою на соціалці.

Скажіть, будь ласка, що це за мати-одиначка, яка в 28 років має семеро дітей? Держава цього вперто не бачить. Силами одного окремо взятого соцуправління цю систему не здолати. Впродовж року ми часто зустрічалися з представниками ромської громади, з їхніми депутатами. Є певні напрацювання з відкриття консультаційного центру в ромському поселенні. Роми, які навчені читати й писати, навіть були у нас на практиці й переймали досвід роботи адміністратора з прийому громадян. Ми передавали їм бланки заяв і декларацій, щоб вони могли організувати прийом в поселенні, й готові були надавати консультації з виїздом на місце.

На жаль, це все поки залишається на рівні наших пропозицій. Це таке делікатне питання, що зробиш щось силоміць – звинуватять в упередженості. А взаємної ініціативи можна й не дочекатися. Однозначно, це питання державного рівня. Все залежне від нас ми й так  робимо.

- Що є найважчим в твоїй роботі? І як на твою думку зробити соцзахист ефективним?

- Найважче – це те, що ми ніби й підпорядковані місцевому самоврядуванню, але є структурою, яка виконує державні функції. І якщо на рівні міста нам вдається вирішувати багато проблем, то державна машина за нами не встигає.

Ми вже давно перейшли на електронний документообіг  й очистилися від усього зайвого для нашої роботи. А з області досі приходять розпорядження провести свято, організувати день партизанської слави, день людей похилого віку, піти на суботник, зібрати кубометри сміття й відзвітувати про висаджені кущі. А безкінечні звіти, які забирають левову частку корисного робочого часу! Я вже не кажу про «гарячі лінії», які перетворилися на елементарне окозамилювання: коли скаргу від скаржника (іноді, безглузду і таку, яка зовсім не стосується роботи УПСЗН), просто і легко скеровують до того УПСЗН, на яке була «скарга» і саме ми відписуємо скаржникові. Раніше, щоб уникнути тиску з боку області, наші фахівці у першу чергу вирішували питання скаржників щодо нарахування субсидій. Хоча тисячі людей мали схожі проблеми, але нікуди не скаржилися. Тепер від практики позачергово нараховувати субсидію скаржникам ми відійшли. Винятково – в порядку черги! Так і відписуємо «нагору».

Велика проблема також – це відсутність доступу до багатьох баз даних. Наприклад, щоб з’ясувати, чи не перебуває хтось на обліку в Мукачівському районному управлінні, нам треба написати в це управління листа. Я вже не кажу про те, що тепер навіть наявність депозитів може впливати на соціальні виплати. А хто нам дасть доступ до банківської таємниці? Наразі, лише перевірки Держфінінспекції можуть виявляти такі приховані прибутки. Звісно, що за таких обставин працювати нелегко. На зустрічі з представниками Мінсоцполітики нас запевнили, що вже незабаром система соцзахисту запрацює набагато якісніше і що доступ до багатьох баз даних відкриють. Дуже на це сподіваюся.

Ну і великим навантаженням стало те, що ми перейшли на державну субсидійну програму. На жаль, перенести базу даних автоматично не змогли. Тому всіх субсидіантів (а у нас близько десяти тисяч справ по 2-4 і більше осіб в кожній) мусили вносити вручну: номер паспорта, прописку, код, день народження, дані надавачів комунальних послуг. Це колосальна робота, з якою ми майже вже впоралися. На стовідсоткові показники з вчасного призначення субсидій вийдемо вже з дня на день.

- Останнім часом ти повідомляла про те, що деякі люди спеціально паралізують роботу вашого управління? Кому це вигідно. І що ці люди хочуть, які наслідки можуть бути і чи стоїть за цим якась політика?

- Впродовж року, відколи я очолила управління, у нас майже щодня були перевірки: нас двічі перевіряли, чи не порушуємо трудового законодавства, перевіряли з Фонду інвалідів, як розподіляємо путівки, перевіряли, чи на місці обладнання, яке передав колись Світовий банк, зрештою з червня і ось до тепер у нас працювала Держфінінспекція. Коли перевірки зачастили, я зібрала колектив і сказала: «Кожен перевіряючий інспектор – це наш колега. Бо він робить за нас величезну роботу. Він перевіряє, чи ми не схибили, чи дотрималися законодавства. Все, що буде такий інспектор витребовувати – видаєте за першою вимогою й усіляко сприяєте в його нелегкій роботі». Ми перестали бачити ворогів в перевіряючих. Їхня робота направду невдячна і важка. І я дуже пишаюся тим, що наш колектив з честю пройшов усі ці перевірки. Жодних грубих порушень, чи зловживань з боку посадових осіб не було виявлено.

Я відчувала, що таке засилля перевірок – не випадкове. Ми багатьом муляємо очі тими змінами, які впроваджуємо у нашому управлінні і в Мукачеві загалом. Тут і політика, і особисті образи тих, хто звик «рішати» справи собі у користь, а тепер мусить жити по закону. Але, коли законні спроби «нарити компромат» вичерпалися, дивним чином на наше управління посипалися «активісти», які почали копирсатися в особистому житті моєму і моїх колег, взялися «ревізувати» нашу роботу безглуздими запитами, провокаціями, скандалами, доносами. І за цим усім я вже бачу не просто політику, а реальну спробу дестабілізувати ситуацію в Мукачеві.

Чому саме соцуправління опинилося під прицілом «псевдодіячів»? Бо ми опікуємося найбільш вразливими верствами населення, якими можна легко маніпулювати. Паралізують роботу соцзахисту, зірвуть виплати, а далі достатньо кількох провокаторів, щоб обурені люди почали бунт. І це будуть, насамперед,  жінки і діти. Саме ними прикривалися в Криму, в ЛНР та в ДНР. Про ймовірні ризики я попередила СБУ. Переконана, що ми цього не допустимо.

- Які плани на майбутнє? Що плануєш зробити для соціальної сфери міста? І взагалі чи багато залежить від начальника міського управління в цьому плані?

- Планів настільки багато, що аж не хочеться про них усіх говорити, поки все не затверджено остаточно. Скажу одне: усі соціальні ініціативи наш мер підтримує. Від керівника соцуправління залежить чи зможе він відчути нагальні потреби свого міста і донести їх до керівництва й до депутатського корпусу. Найлегше увійти в колію і вдовольнятися тим, що є.

Впроваджувати щось нове – це завжди ризикувати і викликати вогонь на себе. Я розумію, через що доведеться пройти. Але у мене є однодумці: це наш колектив, наша міська влада і наша громада. Крім того, я переконана, що такі ініціативи знайдуть підтримку і в Мінсоцполітики.

 Єдине, про що вже можу заявити, що в Мукачеві наступного року таки відкриють соціальні майстерні для людей з інвалідністю. І це лише невеликі зміни в соціальній сфері, які ми хочемо втілити у нашому місті.

Бесіду вела Яна ОСАДЧА

Прочитано 1120 раз
Другие материалы в этой категории: « Увага, конкурс! Музика, яка налаштовує душу »

Про нас

Ми – команда проекту «Україна небайдужа» - волонтери та журналісти. Ми робимо цей проект без спонсорів та без політиків. Наша мета – зробити небайдужість державною політикою) Ми захищаємо та підтримуємо тих, хто в цьому потребує – хворих та слабких. Ми розповідаємо про сильних, які роблять добрі та корисні справи, не сподіваючись на підтримку влади. Наша країна має бути затишною та доброю для людей. І робити її такою мусить не влада, не політики, а ми – небайдужі громадяни.