wrapper

Понедельник, 21 ноября 2016 23:38

"Не тягти з собою війну в головах додому", - Наталка Сонечко, тренер, волонтер

Оцените материал
(0 голосов)

Наближається чергова річниця Майдану. Дехто вважає, що не сталося після нього  в країні серйозних змін. Але насправді зміни є. Ці зміни, перш за все, в людях, чиє життя назавжди змінив 2013-й рік, і які вже ніколи не стануть такими, як були до.

Мешканка Борисполя Наталка на війні отримала позивний "Сонечко". Так тепер і представляється – Наталка Сонечко. До 2013-го Наталка жила звичайним життям – виховувала трьох дітей, розводила собак-лабрадорів. Коли почалась війна, вона сказала своєму чоловіку, що поїде на схід. Але повернулася звідти, зовсім іншою… Подолати наслідки війни було нелегко. Зараз Наталка – тренер у проекті посттравматичного росту для ветеранів АТО під назвою "Серце воїна" (Wounded Warrior Ukraine), допомагає хлопцям повернутися до мирного життя. Головна фішка проекту в тому, що тренінги тут проводять самі учасники АТО, які вже зуміли опрацювати свій досвід війни і готові поділитися цим з побратимами.

В ексклюзивному інтерв’ю "Україні Небайдужій" Наталка розповіла, як не приносити з собою війну в мирні міста, і як жити після того, як ти повернувся з пекла…

"Ми даємо розуміння, що вихід є"

- Наталко, розкажіть, що це за проект "Серце воїна", і як він створився?

- Роман Торговицький, єврей з Москви, у дитинстві переїхав разом з батьком у Бостон. У 2013-му полетів до своїх друзів у Санкт-Петербург, і вони йому показали, що відбувається в Україні на Майдані. Він зібрався та поїхав в Київ, і якраз попав на прощання з "Небесною сотнею". Його настільки все це вразило, що він не зміг далі спокійно жити. І Рома почав постійно їздити в Україну,  коли почалась війна, зрозумів, що з психологічною підтримкою людей, які пережили шок, у нас в країні погано. Через знайомих він вийшов на  Дітте Марчер -  директорку Інституту Бодинаміки з Данії, яка співпрацювала з миротворчими силами ООН на Близькому Сході, у країнах колишньої Югославії та Африки як психолог та спеціаліст із розв’язання конфліктів. Дивовижна жінка. Вони й організували цей проект.

Потім до проекту приєднався Олег Гуковський - це наш головний тренер, він психіатр, психотерапевт, дуже прогресивна людина. Був завідувачем відділення в психіатричній лікарні Тернополя, все залишив, і ось вже два роки допомагає ветеранам та всім, кого зачепила війна, переосмислити свій досвід.  

Зараз тренінги посттравматичного росту "Серце воїна" проходять по всій країні. Ми даємо розуміння, що вихід є. Ти повернувся з війни, і ти думаєш що ти ненормальний, чи суспільство думає, що ти ненормальний, але це – не правда, ти – нормальний, і твої реакції – це нормальні реакції на ненормальні події. Із точки зору виживання, ти реагуєш абсолютно правильно. І шлях повернення є. Бо не можна тягти з собою війну в головах додому.

"Я приїхала – не я"

-А яка ваша історія? Як війна зачепила персонально вас?

- Я була на війні. Спочатку на війну поїхали мої майданівські побратими, друзі мого сина. Ми поїхали підтримати їх.

В 2014-му році, коли я побачила напис на блок-пості "Обережно! Міни!",  зрозуміла, що це – не іграшки. Я – дівчинка, вихована на хороших книжках, страждала, що живу в такий час, коли я не можу здійснити подвиг, і ці будні поглинали мене. Будні, будні й ніякого злету та розвитку!А коли я поїхала на війну, то зрозуміла, що не хочу бути героєм. Що картинка – це одне, а реальність – інше. Я хочу бути живою. Я не хочу, щоб була та війна, бо вона в мене забирає найдорожчих для мене людей. І в той же час, я розумію, що війна нам багато чого дала, багато чого в нас розбудила. В мене немає до війни такого ставлення, мовляв, ай, клята війна! Я приймаю те, що це є. І я дуже хочу, щоб суспільство зробило висновки, чому в нас таке стало можливим. І щоб ми вирішили всі питання тут і зараз, і щоб ми не передавали нашим дітям та онукам ту війну в спадок. Щоб ми передали країну, яку можна розвивати, і щоб вона була на рівні з іншими європейськими державами.

Я поїхала на війну, як волонтер. Спочатку їздила, потім зрозуміла, що волонтери якось швидко приїжджають, передали і все,- поїхали, а хлопцям хочеться поділитися, обнятися, щоб хтось з тилу приїхав. І я здружилася з 12-м батальйоном територіальної оброни, і  стала їхнім персональним волонтером. Хоча коли мої хлопці їхали на ротацію, я не поверталась в тил, а їхала далі – 72-га, 26-та, 24-та, 29-й блокпост, Кримське, Луганське…  Я їздила по всій лінії фронту, з різними волонтерами. В основному з харків’янами – Олею Рубцовою та Юлею Смагіною. Додому я не поверталася  8 місяців.

- Як ваша родина ставилися до такого вашого рішення?

- Спочатку вони поважали мій вибір. Для мене і до війни Україна – була не просто словом. Я – східнячка. Народилася в Донецьку, а виросла в Нікополі Дніпропетровської області. І коли я усвідомила себе українкою, то це раз і назавжди. Мої діти жили в цьому. Мій середній син пішов на Майдан, він попав під студентський розгін, хоча тоді був ще школярем.

Тобто, вони розуміли, що інакше бути не може. До чоловіка я прийшла і сказала: "Я їду". Він спитав: "Я можу тебе не відпустити?" Я кажу: "Ну ти ж знаєш…"  Тобто вони з повагою поставилися до мого рішення. Але потім на них звалилися всі питання, які вирішувала я, собаки-лабрадори, школа, побутові моменти. Моя мама дуже допомагала. У неї не було страху за те, що я там. Бо я постійно говорила, що ми не на лінії фронту, що я в безпечній зоні.

У мами, мабуть, більше був шок, коли я повернулася. І вона зрозуміла, що поїхала на фронт Наталочка, донечка, а повернулась зовсім інша людина з позивним "Сонечко". І "Сонечко" - це не завжди те, що гріє, а інколи це комаха, яка поїдає тлю.

Мої принципи, звісно, залишились, але загострилось почуття справедливості, якісь образи пішли на все це суспільство, і навіть на родину. Я розлучилась з чоловіком, якийсь час взагалі ми не спілкувались.

Коли я приїхала додому, то моя сім'я очікувала, що приїде мама така вся з прапором, з медалями на саушці або хоч на білому коні, а я приїхала ні з чим. Я приїхала – не я. Так, вони звісно зраділи, що я нарешті повернулась, і от зараз почну вирішувати якісь питання, все, що на них навісила  за час відсутності…

Повернувшись, розуміла, що це мої діти, що  маю їх любити, але нічого до них не відчувала. На фронті блокуються всі емоції, я пережила там стільки страху, що в мене, мабуть, щоб вижити заблокувалося все.

І в якийсь момент психологічний біль став таким сильним, що він мене почав просто фізично знищувати. Я казала собі, що хлопцям же якось допомагала, що собі не зможу допомогти?І І реальність показала, що сам собі допомогти не зможеш. Яким би не був крутим спеціалістом хірург, апендикс він сам собі не виріже…

"Або щоденна робота над собою, або можеш йти стрибати з балкону!"

- І тоді ви відважилися піти на тренінг?

 - Один мій друг познайомив мене з чудовою людиною, і ця людина сказала мені: "Слухай, є такий класний тренінг, ти просто повинна туди попасти! Там ветерани його ведуть, там твоя тусовка побратимська, воно тобі допоможе".

Я пішла туди з кількома побратимами. Коли почула, про що там, то прийняла для себе це як вихід і шлях повернення до себе. Тарас Ковалик, наш тренер, доброволець з "Айдару", почав розповідати свою історію, історію бійця, ветерана. Говорив так щиро, відверто, деколи потролюючи сам себе. Він розповідав свій досвід, але багато в цьому досвіді було про мене. Там я познайомилась з Максом Колкуном, який втратив ногу, і може вже жартувати над цим і казати, що він "компактний". Це настільки вражає. Фішка в тому, що хлопці попередньо пройшли такий же тренінг і вже мали знання. Тренінг ведуть ветерани, вони розповідають про будову мозку, про природу шоку, малюють схеми й підтверджують все власними прикладами.

Що таке, наприклад, теорія триєдиного мозку? Це дуже складні речі, які пояснюються просто, щоб людина, яка не біолог і не хімік, зрозуміла. Відразу приймається те, що ти повернувся іншою людиною, і стару людину викопувати не треба. Треба просто навчитися прийняти себе зміненого.

- І що дав цей тренінг особисто вам?

- На початку там питають, чого ми очікуємо? Я сказала, що прийшла допомогти собі та допомогти іншим. Я прийшла з запитом: дайте мені чарівну таблеточку або чарівну фразу, яку я засвою сама та понесу своїм побратимам.

На другий день тренінгу я зрозуміла, що таблеточки не буде, фрази не буде, а буде або щоденна робота над собою, або можеш йти стрибати з балкону!

Відкриттям на першому тренінгу для мене стало те, що треба було робити фізичні вправи. З мене попер скептицизм. Коли вони почалися, мені здавалось, що ми виглядаємо, як ідіоти. Але коли я їхала назад, у мене був "флешбєк" в маршрутці, а отямившись, я помітила, що у мене рука була пощипана до крові. Я себе вертала в своє тіло. І , вже маючи розуміння після тренінгу, я прийняла те, наскільки тіло важливе для мене. Я зрозуміла, де в моєму тілі живе страх.

На одному тренінгу для капеланів я почула від них: "Християнство нас вчить, що емоції треба стримувати, а ви нам показали, що емоції можна проживати". Так, бо якщо ми створені за образом та подобою, Господь дав нам емоції, то ясно що ми їх мусимо навчитися проживати!

"Гірше, коли суспільство починає з тебе робити жертву: "бідні хлопці, життя зламане, і за що ж ви там?"

- На вашу думку, чи загрожує нам сьогодні так званий "афганський синдром"? І з якими головними проблемами стикаються бійці, що повертаються звідти?

- З "афганцями" трошки інша ситуація. Вони були на чужій землі. У нас не буде "афганського синдрому", бо наші хлопці йшли захищати свою землю. У мене був випадок, коли на тренінгу боєць сказав, що хоче виїхати з цієї країни та вивезти дітей. Мовляв, я там, значить, бився за цих людей, а їм нікому нічого не треба. Можеш мені сказати, за що я там бився?

Я кажу: - Я не знаю, за що ти там, я знаю за що, я там. А ти за що?

- Щоб війна не прийшла в мій дім.

- В твій дім прийшла війна?

- Ні

- То ти виконав свою задачу. Ти йшов туди, щоб тут був мир.

Що таке мир? Це коли діти вчаться в школах, люди сидять в кафе, спокійно ходять на роботу, платять податки… Це коли країна розвивається, змінюються, стає кращою. Якщо тут всі будуть з траурним прапором, це ні про що. Суспільство має жити нормальним життям, але з чітким усвідомленням, що в нас у країні війна.

Ось кажуть, суспільство не приймає АТОвців. Суспільство не приймає, наприклад, інвалідів, самотніх матерів, покинутих дітей. І що?  Чи варто цим перейматися? Може краще створювати якесь своє мікросуспільство навколо себе, де тебе розуміють, приймають з твоїм досвідом, підтримують?

Гірше, коли суспільство починає з тебе робити жертву: "бідні хлопці, життя зламане, і за що ж ви там? За Порошенка?" І як тільки "бідні хлопці" то пиши – пропало. Це ніякі – не "бідні хлопці" . Це – достойні люди, які з різних причин прийняли рішення йти на війну. І повернувшись з війни, вони вижили, і стали сильніше. І зараз найголовніше дати їм усвідомити, що вони прийшли з великим досвідом, і треба розвивати цей досвід у посттравматичний зріст. Повага і підтримка – ось що потрібно ветерану!

Коли ти починаєш ображатися на суспільство, це перший крок до того, що ти приймаєш себе, як жертву. А людина, яка захищала країну, не може бути жертвою.

Посттравматичний синдром – це коли людина уникає спілкування з іншими, у неї тривожність, нав’язливі думки, безсоння, флешбеки.

Чому виникає  агресія? На фронті ми виживаємо завдяки інстинктам. Почув команду "повітря", побачив спалах  - падаєш.  Людина повертається, виникає якійсь подразник і людина реагує моментально. На війні у нас блокуються емоції. І контейнер емоцій стає дуже маленьким. І коли нас щось злить, люди не встигають цю злість ідентифікувати, вони із злості вилітають у лють.

І тут дуже багато залежить від людини. Можна повернувшись з фронту, прикривши собою країну, виживши, приїхати сюди і когось вбити й сісти в тюрму. Це твій вибір. Але ти можеш навчитися проживати свої емоції гідно.

"Мої хлопці-ветерани повернулися і тут відкрили третій фронт"

- Чи присутні на ваших тренінгах члени сімей воїнів АТО? І які поради ви можете їм дати? Як вони можуть допомогти своїм рідним пережити наслідки війни?

- У нас є тренінги для родин, інколи є змішані. Воїнам-ветеранам та членам їх сімей ми розповідаємо про "террор-шок" та "хоррор-шок". "Террор" – це жах за себе, хорор –  за інших. Я по собі знаю, на фронті їдемо кудись, я боюся в той момент, коли йдуть обстріли. Потім ми повертаємось, ідемо виспатися, попити чаю, поговорити. В цей момент я в безпеці. Але для мого чоловіка я в небезпеці всі 24 години на добу. Я пам’ятаю, коли я була поруч зі своїм сином на Майдані – то одне, я боюся за нього і за себе, але я можу щось змінити, бо я – поруч, коли я сиджу дома і читаю новини, а він – на Майдані, і я не можу закрити його собою, це – просто жах. Це була одна з причин, чому я залишалася на війні. Неможливо витримувати цей жах за інших.

У чому полягає конфлікт в родинах воїнів АТО? Бійці повертаються, і три дні ти в родині - гість та герой, а потім тобі кажуть: "винеси сміття", а тебе це нагрібає, тому що ти не заземлився, ти не знаєш, де ти. І тут дуже важливо дружинам та мамам зрозуміти, що не треба робити змучене обличчя, жаліти. Прийміть свого чоловіка, сина з гідністю, він того вартий. А хлопцям  варто було би попрацювати зі своїм рольовим Его. Бо дружина чекає чоловіка, батька дітей. А повертається… артилерист, танкіст, воїн.

Так, хлопці можуть почати пити. Насправді, це погано, але є пояснення. Наприклад, якщо ваш чоловік або син до війни тиждень працював важко на роботі, а на вихідні їздив з друзями на шашлики, а після роботи випивав 50 грамів, то це був спосіб заземлення. І кілька місяців після повернення, він може "бухати", бо він звик заземлюватися так. Йому треба повернути себе в своє тіло. Це є нормально. Не влаштовуйте істерик. Просто сідайте і говоріть з ним. Просто скажіть: "Я не знаю, як тобі було там, я можу собі це тільки уявити. Я переживаю, мені страшно, і я готова тебе підтримати. Якщо тобі буде потрібна моя підтримка, ти скажи, і скажи як". Не намагайтеся робити з них хворих дітей.

- Чим відрізняється роботи з бійцями від роботи з тими, хто був в полоні?

- В моєму випуску було троє людей, які пройшли полон. Вони працювали в загальній групі. Але це інші енергії, й інша робота. Людина, яка не була в полоні, не зрозуміє, того хто там був. Фішка тренінгу – рівний рівному. Але у нас є випускники тренінгу, колишні полонені, і вони вже можуть поділитися досвідом. Однозначно, це робота глибша. Колись розмовляла з волонтером, яка вважала, що приїхати у Харків зі Львова – це вже подвиг. І я її розумію, бо коли я вперше їхала в Харків, мені так само було. А потім вже і в Щастя не так страшно було приїжджати.

Страхи такі – там "сєпарське місто", там українською не можна говорити, там мене відразу вб'ють. Тепер я розумію, що Харків – це друга українська столиця, центр волонтерського руху і там живуть пречудові люди, які не дозволили розхитати місто.

А що до полонених, то їх в першу чергу треба вміти зустріти. І не намагатися "завдати їм допомогу". Просто озвучити людині: "Я не знаю, як тобі, але я готовий підтримати. І якщо тобі щось потрібно – ось тобі моя рука".

- Але ж бувають ситуації, коли люди, що були на війні, зловживають добротою, скажімо так. Вважають, що їм всі зобов’язані і постійно самі просять допомоги…

- Маніпулятори є завжди. Але з іншого боку, ми також присадили людей на волонтерську голку. І спочатку ми кричимо "бідні хлопчики", потім ми починаємо їх жаліти, потім вирощуємо монстра, а потім ми кажемо – "неадекватні довбані АТОшники". Насправді, нам треба навчитися контактувати. Здається, в індіанських племенах було так, що люди шли на війну, а коли вони поверталися, то жили біля племені, але не в самому племені. До них приходив шаман та виганяв з них дух війни. І коли вважав, що якась людина вже готова повернутися назад в плем’я, він пускав її, і це вже була людина мудрості, людина, яка бачила життя і смерть, вона була на таких глибинах, де це плем’я не було.

- І все ж таки, що таке посттравматичний ріст і як можна його відслідкувати?

- У нас така структура тренінгу – спочатку вступний рівень, потім перший дводенний, потім зі всіх перших рівнів по всій Україні ми набираємо групу 25 людей, яка іде на наступні. Це вже реальна робота з шоковою травмою, після більшість наших випускників стають тренерами.

Одні наші хлопці в Харкові створили центр "Серце воїна". Кілька хлопців пішли вчитися в Українській католицький університет, інший пішов вчитися на психолога в Хмельницький. Лара Радкевич  повернулась до своєї викладацької діяльності. Один наш побратим фотографує птахів, він дуже щасливий. Хтось пішов від своєї дружин, але це дуже невеличкий відсоток. Люди зрозуміли, що вони і до війни були різними людьми. Але більшість відновили контакти в сім'ях, з рідними. У Валерія Чоботаря народився син, Тарас Ковалик почав жити зі своєю дівчиною, яка його дочекалася та доглядала і підтримувала після поранення. Зріст він і є зріст, відкриваються якісь нові горизонти. І на цьому шляху ми підтримуємо один одного.

 У мене, наприклад,раніше були дві категорії людей – мої побратими та "довбані цівіли", які взагалі нічого не шарять. Сьогодні для мене не настільки важливо, чи бігала людина по фронту з автоматом., бо я і на фронті багато чого бачила. Для мене важливо, наскільки людина є громадянином. Я з великою повагою ставлюся до тих, хто і зараз захищає нас. Бо війна продовжується. І хтось захищає країну там, а хтось тут. Мої хлопці-ветерани повернулися і тут відкрили третій фронт. Але вони вже тут не воюють за мир, а створюють мир, комфортну країну, контролюють якісь державні органи, поліцію. Один з побратимів каже: раніше я в бійку встрявав, а зараз, якщо я бачу, що щось не так, викликаю поліцію та контролюю. Ця інтеграція. Ти не вливаєшся в суспільство, ти стаєш суспільством, ти його створюєш, і ти вже є цією людиною мудрості, яка може повести тих, у кого менше досвіду. Це і є шлях зростання. І ти вже не продаси свій голос на виборах за кілограм гречки і бабусі своїй не даси це зробити. Зростання – це, коли ти не уникаєш суспільства, а коли ти і себе робиш сильнішим, і інших. Тоді сам стаєш і суспільством, і країною.

Прочитано 1682 раз

Про нас

Ми – команда проекту «Україна небайдужа» - волонтери та журналісти. Ми робимо цей проект без спонсорів та без політиків. Наша мета – зробити небайдужість державною політикою) Ми захищаємо та підтримуємо тих, хто в цьому потребує – хворих та слабких. Ми розповідаємо про сильних, які роблять добрі та корисні справи, не сподіваючись на підтримку влади. Наша країна має бути затишною та доброю для людей. І робити її такою мусить не влада, не політики, а ми – небайдужі громадяни.